Сентябрь 2017
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
« Авг    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ ЛІЦЕЙ ЗАЛІЗНИЧНОГО ТРАНСПОРТУ

26 грудня 2013 року Чернігівському професійному ліцею залізничного транспорту виповнилося 90 років. Один з найстаріших навчальних закладів області відкрився невдовзі після закінчення громадянської війни, коли країна тільки починала відмовлення народного господарства, гостро потребувала кваліфікованих робітничих кадрів. У той же чач наслідками першої світової та громадянської війни були розруха, безпритульність, дитяча злочинність. Треба було швидко подолати наслідки війни, голод, бідність, а більш за усе від цього страждали діти. Навчити дітей та підлітків грамоті, дати їм професію, робоче місце. Саме з цією метою була відкрита у Чернігові 3-річна слюсарно-навчальна школа «Юний пролетарій». У першому наборі школи було 52 учні віком від 9 до 14 років. 16 з них не мали батька, один − матері, троє були круглими сиротами. У ті роки створювалось багато національних учбових закладів. У перші роки свого існування такою була і школа «Юний пролетарій». Переважна більшість її вихованців і викладачів були євреї. Та й ініціаторами створення разом із радянською державою були особи єврейської національності, які свого часу емігрували у США, а з 1921 року відкликнулись на запит радянського уряду про допомогу Росії у боротьбі із голодом, який тоді охопив значні території. Втім, наприкінці 20-х років стала багатонаціональною.

Із самого початку у школі діяли демократичні засади, діяла шкільна рада. На своєму першому засіданні 31 грудня 1932року вона обрала двох постійних членів президії ради − завідуючого школою Іоффе К.І. та його заступника − Комторовича і виборного члена президії завідуючого майстернями  Каплана М.Л.

Всі учні були розбиті на дві групи − молодшу та старшу. З загальноосвітніх дисциплін вивчали російську мову, арифметику, геометрію, креслення та природознавство. З природознавства вивчали метали − мідь, свинець, олово, цинк, золото, платину, алюміній, срібло, електро-монтажні відомості про сплави, гарячі джерела, вулкани, землетруси. У старшій групі викладали атмосферний тиск, гази, пари, барометри, відомості про парові потоки, повітряні та водяні насосі, мідь, цинк, головні сплави та їх застосування. Вирішували практичні задачі щодо кількості металу для відливок металевих профілів тощо. Під час екскурсії на підприємство учні знайомились з двигунами внутрішнього згорання, дією млину, масло бійні, вивчали токарну, слюсарно-механічну, ковальську справи.

1

Спочатку школа розташовувалась у приміщенні напроти недобудованої ТЕЦ, поблизу Десни, потім переїхала у побудовану у 1911 році «червону» двоповерхову будівлю по вулиці Комсомольській. На першому поверсі були слюсарні майстерні, на другому − учбові класи. Жили учні у гуртожитку по вул. Пушкіна (зараз будинку нема), ще один гуртожиток та їдальня розташовувались по вул. Коцюбинського.

На подвір’ї школи було влаштовано невелику кузню, яка крім навчання, виконувала також роботи на замовлення. У 1927 році було збудовано ливарний цех і школа почала готувати фахівців чотирьох професій − слюсарів, токарів, ковалів та ливарників.

У майстерні було чотири токарних верстати та один строгальний, які працювали від старенького нафтового дизеля, який у 1930 році був замінений на електричний двигун.

З учнями працювало 15 викладачів та інструкторів, двоє з яких мали вищё освіту, четверо − середню, що на той час було високим рівнем. Учні отримували стипендії у розмірі 10 карбованців − спочатку тільки вихованці дитячих будинків, а потім усі, хто мешкав у гуртожитку. Крім того, до відкриття їдальні, учням видавали безкоштовний пайок, але молодим хлопцям його не вистачало для нормального харчування.

Велику роль у керівництві учбовим та виховним  процесами у школі грала система, як зараз би її назвали, громадським самоврядуванням. На чолі її була шкільна рада, в якій були усі педагоги, інструктори та п’ять членів учнівського комітету, створеного з найбільш авторитетних учнів. Кожний клас обирав старосту, який не тільки контролював відвідування занять, але й був першим помічником майстра та викладача, лідером свого невеличкого колективу, від якого у значній мірі залежала дисципліна в учбовій групі. Не випадково після Великої Вітчизняної війни слово «староста» було замінено на «командир» групи. Як показало життя, загартування у школі зіграло велику роль у подальшому житті. Старости чи командири груп ставали командирами у армії, керівниками виробництва, очільниками громадських організацій.

2

У школі тричі на тиждень проходили заняття з військової справи, після яких учні із піснею проходили центральною вулицею Чернігова. Учні «Юного пролетарія» брали активну участь у справах країни. Тоді у роки перших п’ятирічок вони будували та освоювали відомі на всю країну підприємства − п’ятий випуск майстрував Сталінградський тракторний , шостий – працював на Харківському велозаводі, випускники «ЮП» освоювали Краматорський металургійний завод, «Гомсельмаш». Школа виконувала і замовлення на виготовлення відливок для новобудов, запасних частин для тракторів і навіть надавала допомогу у ремонті сільськогосподарської техніки для колгоспу, який створювався у селі Полуботки.

 До 1930 року школу очолював Борис Михайлович Юсим.

3

У 1930-1932 роках – Михайло Мусійович Кармінський, який починав майстром слюсарної справи, був старшим майстром і першим начальником школи фабрично-заводського навчання, в яку «Юний пролетарій» була перетворена у квітні 1932 року, у зв’язку зі збільшенням потреби у кваліфікованих робітниках для залізничного транспорту. З 1932 року школа на базі Чернігівського паровозного депо почала готувати слюсарів з ремонту паровозів та вагонів, ливарників, формувальників, ковалів та помічників машиністів. Кількісний склад учнів збільшився до 146, були відремонтовані учбові та виробничі приміщення. Більше уваги приділялось виховній роботі. Учні тричі на місяць колективно відвідували кіно, у школі працювали драматичний та музичний гуртки, значно зріс книжковий фонд бібліотеки. Гостями школи бували представники творчої інтелігенції міста. Зокрема, відомий український письменник Олекса Десн керував літературним гуртком.

Поліпшилось харчування учнів. Вони почали отримувати триразове гаряче харчування. При школі було створено підсобне господарство. Усі хто не мав у місті житла, були розміщені у гуртожитку  на 130 місць.

Перед закінченням учні проходили виробничу практику на великих промислових підприємствах країни. Причому групи та окремі учні змагалися у конкурсі за «зразкову школу», а переможці до10-річчя школи отримали право поїхати на виробничу екскурсію до Москви або Ленінграду. Тепер це здається дивним, але у ті роки молодь прагнула до змагань, бажала здобути гарну професію, щоб бути корисним країні.

У 1935 році школа здобула перше місце на олімпіаді серед шкіл Південно-Західної залізниці. Якісно покращилась учбово-виробнича база, з’явилися нові верстати, електродвигуни. Зросли доходи майстерні, що дозволило збільшити дотації на харчування учнів,покращити  їхнє культурне обслуговування, умови побуту, преміювати кращих учнів. У 1932-1934 роках начальником школи був Григорій Ірмовіч Фімкельбер. За перші вісім років роботи школа ФЗН при депо станції Чернігів підготувала понад тисячу кваліфікованих робітників, які стали значними на залізничному транспорті. Зокрема, Іван Дмитрович Шох закінчив школу ФЗН у 1938 році. Під час війни був машиністом на прифронтових Калінінградській та Жовтневій залізницях, після війни – машиністом паровозу, а потім тепловозу депо станції Чернігів. Тричі обирався депутатом Верховної Ради СРСР, нагороджений вищими урядовими нагородами країни – знаком «Почесний залізничник». Іван Мефодійович Дерев’янко випускник 1936 року. Під час війни був машиністом на прифронтових залізницях, після війни машиністом паровозу Повернувся рідне училище, багато років працював майстром виробничого навчання, викладачем, отримав вищу освіту. Людмила Пилипівна Бібик поступила в училище у 1940 році. Добровільно пішла на фронт, де була радисткою. З 1943 року на Південно-Західній залізниці. Тривалий час була начальником станції Чернігів-Північний.

Роки суворих випробувань

В перші дні великої Вітчизняної Війни, як і більшість радянських людей, подали заяви з проханням відправити на фронт багато викладачів і майстрів ЗУ №1, як тоді називалось училище, від колишніх вихованців, що працювали у депо ст. Чернігів. Вже у перші місяці війни загинули М. Фрадін та М. Рябой, у 1942 році – Максим Зуйкін, Михайло Медведев та Борис Шумацький, Л. А. Вімминов… Багато залізничників пройшли по фронтових дорогах усю війну і закінчили свій шлях у Берліні, а випускники 1940 року Михайло Михайлович Сергеєв ніс трофейний прапор на параді Перемоги у Москві 24 червня 1945 року.

 А училище всі воєнні роки працювало на перемогу, готувало фахівців для залізниці. 4 липня 1941 року директор ЗУ №1 з 1940 по 1941р.Сергій Іванович Рябчук отримав наказ обласного управління трудових резервів про евакуацію учнів на чолі з майстрами училища пішли ходом у Ворошиловоградську область. Перші 7 днів про мету походу знали лише директор, його заступник з політичної частини М.П. Соболевський та секретар партійної організації П.М. Таратимов. Були отримані гроші на харчування та дорогу, сухий пайок на перший час. Продукти завантажили на підводу, ще 12 підвод отримали з приміських колгоспів. На них завантажили постільну білизну, одяг, взуття, інші потрібні речі. У евакуацію пішло 395 учнів з 16 груп, які очолювали майстри виробничого навчання. За добу палома долала 30-50 кілометрів і через 24 дні прибула до місця призначення. Через два дні особовий склад ЗУ №1 переїхав на станцію Попосна, де було розташовано аналогічне училище. На цей час там в нас знаходилось евакуйоване з Чернігова обладнання. За наказом республіканського угрупування трудових резервів відбулось злиття двох залізничних училищ. Нове формування очолив директор Попасненського училища Валентин Павлович Ізергім, а з ІНУ №1 до нього були зараховані 390 учнів та в майстрів.

Навчання у Попасненському училищі (до нього ще приєдналось Сміянське ЗУ №2) продовжувалось у важких умовах. Контингент на нарахував 1000 учнів, 40 майстрів та 20 викладачів. Матеріально-технічна база була обмеженого, практику учні другого року навчання проходили у депо станції Попасно та на вагоноремонтному заводі. Через станцію евакуйовувались на схід тисячі ешелонів з обладнанням і матеріалами, на захід йшли ешелони із солдатами та військовою технікою. Німці почали бомбардувати залізничний вокзал, учні та майстри виробничого навчання цілодобово ремонтували паровози, вагони, залізничні колії.

А у жовтні, у зв’язку із ускладненням ситуації, був отриманий наказ державного комітету трудових резервів УРСР про евакуацію училища в місто Омськ. Ешелон вийшов 19 жовтня, а прибув до Омська 5 грудня 1941 року. Учні залізничних професій були зараховані до місцевого залізничного училища, а столярі, слюсарі, формувальники-ливарники – до ремісничого училища №1 на базі авіаційного заводу №29. Після певних реорганізацій учні і майстри-чернігівці навчались і працювали у ремісничому училищі №1, ремісничому училищі №2 на базі танкового заводу №179 та залізничному училищі №1, де з лютого 1942 року старшим майстрам був Захар Юхимович Сушанський, у майбутньому багаторічний заступник директора Чернігівського залізничного училища.4

 Омське залізничне училище майже не мало матеріальної бази і за короткий час силами майстрів і учнів було створено 4 слюсарних та один токарний цехи, що дало можливість навчати на помічників машиністів, слюсарів з ремонту вантажних вагонів, чергових по станції контингент з 750 учнів. Учні навчались та працювали в надзвичайно складних умовах вже пристосованому до лютих морозів одязі ремонтували паровози, вагони, колію, бронепоїзди, приймали активну участь у будівництві та монтажі теплоелектростанції, мартенівських печей, які споруджувались на тепловому заводі №179.

Учні, які вчились на базі авіаційного заводу, виготовляли корпуси мін, стабілізатори до них, інші деталі до боєприпасів.

Відбудова

Чернігів було звільнено від німецько-фашистських загарбників 21 вересня 1943 року і одним з перших навчальних закладів міста почало працювати залізничне профучилище. Учні відвідували заняття і одночасно відновлювали з руїн учбові приміщення. У ковальському цеху, який під час окупації був перетворений у конюшню, збудували дві стіни, що дало можливість обладнати дві слюсарні майстерні і кузню. У старому головному корпусі на вул. Комсомольській на першому поверсі обладнали три слюсарні майстерні, у маленькому вестибюлі – токарну. Там були встановлені стримані за репараціями фрезерний, строгальний  та токарний верстати. Верстати та лещата для слюсарних майстерень учні виготовляли самі. На другому поверсі було чотири учбових класи. Відновлення навчальних приміщень було закінчено у 1945 році, а у 1947 закінчилась відбудова гуртожитку по вул. Щорса і у ньому поселено близько 200 учнів.

5

Централізованого опалення тоді не було, котельні були не усюди, не вистачало вугілля тому приміщення обігрівались шлами, які топили дровами, які спалювались у печах. Чергові розтоплювали печі з 5-ї ранку.

План випуска фахівців щорічно збільшувався, а учбових приміщень не вистачало. Довелось переобладнати під навчальні частини приміщень гуртожитку. Термін навчання складав тоді 2 роки, що не дозволяло навчати учнів загальноосвітнім дисциплінам, тому керівництво училища дозволило їм відвідувати вечірню загальноосвітню школу. У 1944 році директором училища було призначено 26-річного Павла Федоровича Ковтуна, який зумів не тільки відновити матеріально-технічну та учбову бази, але впровадити у навчальному закладі справді творчу атмосферу. В училищі у той час працювали переважно молоді викладачі та майстри і вони вдосконалювали свій професійний рівень після заммів, іноді до глибокої ночі.

Після відмовлення народного господарства, почалось суттєве оновлення і на залізничному транспорті – перехід з паровозу на тепловоз, вдосконаленням колійного господарства, засобів зв’язку і організації руху. Це потребувало підвищення ярості підготовки кадрів, покращення учбово-матеріальної бази училища. Виникла необхідність побудови нового учбового корпусу, майстерень. Роботи розпочалися наприкінці 60-х років, а вже у 1973 році був збудований триповерховий учбовий корпус з 16 учбовими кабінетами, актовим та спортивним залами. В наступному 1974 році була здана в експлуатацію двоповерхова будівля учбових майстерень. Це дало можливість перейти на трирічне навчання і надання випускникам середньої освіти. Протягом короткого періоду усі класи були обладнані технічними засобами навчання, в учбовий процес почали впроваджувати меж предметні зв’язки, в кабінетах почали встановлювати діючи стенди і макети. А у 1991 році значно поліпшились побутові умови вихованців. Після закінчення будівництва дев’ятиповерхового гуртожитку на 600 місць усі вони мають комфортні умови для проживання.

На шляху до європейського рівня підготовки

професійних кадрів

Багато змінилось у світі за роки існування навчального закладу, кілька разів змінювалась його назва та й не тільки в училищі. На парті з’явилась нова держава Україна, змінився суспільно-економічний устрій, що поставило перед професійним закладом нові складні завдання – вижити в умовах ринкової економіки, пристосуватись до швидких змін на ринку праці. «Залізничники» із цією задачею впорались. Тому, що за роки своєї історії побудували міцний фундамент, а біля перма стояли люди, для яких справи училища були вище справ особистих, які віддали рідному закладу більшу частину свого життя. 34 роки працював директором Павло Федорович Ковтун, а з 1984 року навчальний заклад очолює його колишній випускник, почесний залізничник, заслужений працівник освіти України В’ячеслав Григорович Зеленський.

6

 На сьогодні професійний ліцей залізничного транспорту являє собою комплекс із сучасною матеріально-технічною базою, яка являє собою два навчальних корпуси, де обладнано 22 навчальних кабінети і дві навчальні лабораторії, актовий зал на 300 місць, спортивний зал із душовою, воду для якої нагріває сонячна батарея, встановлена на даху, інші приміщення для гурткової, секційної та позаурочної роботи. Ліцей має навчально-виробничий комплекс, де обладнано в майстерень(слюсарна, електрозварювальна, сантехнічна, електромонтажна, газозварювальна, гіпсокартонна, штукатурів-малярів та кухарів-кондитерів). Є в закладі бібліотека з читальним залом, медична частина, їдальня на 150 місць, музейна кімната.

7

Для забезпечення навчально-виховного процесу використовується табір праці і відпочинку, стадіон «Локомотив» об’єкти станції «Чернігів», локомотивного депо, дистанції колії та інші об’єкти Південно-Західної залізниці.

На базі ліцею працює центр з монтажу сантехнічних систем із найсучаснішим обладнанням та інструментами, відкритий за підтримки німецької фірми «Алоіз Мюллер GmbH», з міста-побратима Неммінгема.

8

У 2011 році за підтримки всесвітньовідомої компанії «Кнауф Маркетинг» відкрити регіональний навчально-практичний центр, де учні вивчатимуть сучасні будівельні технології, а майстри, викладачі навчальних закладів, працівники будівельних організацій зможуть пройти підготовку, перепідготовку, підвищити кваліфікацію та отримати відповідні сертифікати.

9

На даний час професійну підготовку учнів здійснюють у ліцеї 32 майстри виробничого навчання, з яких 14 мають вищу освіту. Фаховою та загальноосвітньою підготовкою займаються 23 викладачі з вищою освітою, яка відповідає предметам, які вони викладають.10